невідправлені листи?

| життя, діти

ми так захоплюємося буденністю... це зрозуміло: вона захищає, дарує відчуття стабільності та простоти, гоїть рани. але іноді так треба... вражень! не жорстоких повідомлень магнолія тв, не чужого горя чи щастя серіалів --- а своїх вражень, здатних пробити наскрізь панцир дорослої беземоційності, який ми собі виростили, торкнутися живої душі. треба, щоби знову відчути себе людьми, а не підключеними до телевізора автоматами.

знайшов (можна сказати, випадково... а можна шукати закономірностей) блог путніка, і в ньому --- два "невідправлених листи" (батькам та дітям, шкільному коханню). змусили пригадати... дитинство, молодих батьків, школу, першу (чи другу, третю?) закоханість... багато що пригадати. і як дивно: щойно звертаєшся ось так до пам'яті --- думки линуть в майбутнє, адже росте синочок...
сегодня думаю о том, что я, наверное, не так люблю своих детей, как должен; не столько уделяю им внимания, сколько мои родители уделяли мне. я раздражаюсь от их частых вопросов, срываю злость на них за грязные платья и порванные штанишки. я принимаю как должное принесённый иногда кофе в постель, забывая о том, что юным “официантам” 5-6 лет; требую выполнения ими работы, за которую сам берусь с неохотой. я изощрённо выдумываю наказания за проступки, которые сам не раз совершал в детстве с гораздо меньшими последствиями. в конце концов, я понимаю, что предъявляю к своим детям такие требования, соответствовать которым вряд ли бы мог сам.
і... все. читайте. пригадуйте --- кожному з нас є, що пригадати, і є, заради чого жити.