юля

життя... його не так багато нам дано. зовсім не так багато. змалку ми звикаємо про це забувати, досягаємо неабиякої вправності в цьому. ми так захоплюємося цією грою, що практично стаємо безсмертними =)

аж допоки реальність не змусить вже прислухатися до кожного поруху стрілок годинника, подумки подовжувати кожну секунду...

а тоді — тихесенько так... непомітно — дзень. і нарешті мить таки стає вічністю.

p.s. з того, що я роблю, чого прагну — що насправді матиме для мене значення в останню мить? хто буде поруч?