«аватар» як перевірка на людяність

шоб ви знали: всі глядачі, задоволені переглядом «аватара»пересичені, безвідповідальні пустобрехи. а також потенційні зрадники, інтелектуальні спекулянти, а сам фільм — натхненний гімн підлоті та зраді.

заінтригувало?

п’ятихвилинка зненависті

я вже давненько не поповнюю свій перелік посилань на відгуки українських блогерів про камеронівський «аватар», проте час від часу із задоволенням переглядаю нові відгуки. от учора трапився такий цікавий погляд на це кіно, що годі було відірватися від читання. щоправда, відчуття було таке…

…наче я випадково розчавив таргана, і збирався його з’їсти.

процитую ключовий фрагмент, але раджу прочитати текст у блозі doppel_herz’а повністю:

цитата. добыча инопланетного минерала — вопрос выживания множества людей, поскольку именно он способен решить проблему энергетического кризиса. отчего благополучие миллионов людей для джейка не стоит слезинки пандорки? все хорошее, что ждало его на земле — это прощание с инвалидностью, поскольку полковник выбил по своим каналам разрешение на операцию. дальше — скромная пенсия да маленькая каморка, поскольку ничего другого, кроме как убивать, салли делать не умеет. а что он получал на пандоре? неплохой социальный статус, экологически чистые продукты и насыщенную впечатлениями и развлечениями жизнь. эдакую смесь гавайского курорта, сафари и парка аттракционов. какая уж тут присяга, какой контракт, какая родина? своя рубашка ближе к телу. пусть дураки служат. подход не нов — мы каждый день сталкиваемся с людьми, почитающими высшей доблестью искусство вовремя предать, в нужный момент перебежать за линию фронта, встать на сторону, которая может обеспечить тебе побольше бонусов. они клянут «проклятую рашку» и прославляют мудро устроенные западные демократии, но пальцем о палец не ударят, чтобы обустроить собственную страну. «небесные люди убили свою мать-землю», — обращается салли к дикарям. а что ты сделал, дружок, чтобы твоя мать не умерла? или ты, прельстившись синими сиськами новой подружки, уже забыл, что ты один из людей? не успел, не смог помешать разорению колыбели человечества? бывает.


вічна дилема

розбирати цю рецензію на сентенції та сперечатися можна було б довго, але це все-одно, що продовжувати жувати того таргана. скажу про головне, що вразило.

автор правий де в чому… дилема вибору між «маленьким» гріхом (скажімо, вбивством однієї істоти) і «великим» гріхом (зрадою і приреченням на всілякі лиха цілої цивілізації) не нова. пережована стопіцоттищ разів, вона чомусь знову і знову постає перед людством (гаразд, не перед всим…) в різних формах.

чому?

мабуть, все ж таки тому, що ця дилема не має універсального рішення. кожен — якщо і коли виникне відповідна життєва ситуація — залишається сам на сам з цим вибором. навіть коли ти лише спостерігач.

а кіно… це лише кіно: рухливі картинки на білому екрані, які на якийсь короткий час занурюють нас в уявний світ, дарують ілюзію участі в зовсім іншому житті — і, що цінно, інколи змушують стати лице до лиця зі своїми страхами і дилемами.


не перший, не останній

попри всі зусилля, докладені сценаристами і режисером «аватара» (про які цілком сшушно згадує doppel_herz), попри «казковість» сюжету і визначену рамками жанру «картонність» антигероїв — полковник майлз кворідж, приміром, вийшов досить харизматичним персонажем, і комусь обов’язково буде ближчий за на’ві. я навіть бачив живих людей, які вішали на стіну плакати з молотками з легендарного фільму «стіна» — мабуть, в захопленні винятковим порядком, незламною силою і цілеспрямованістю організованої колони.

зрештою, doppel_herz не пропонує нічого принципово страшнішого — лише вірність батьківщині й підпорядкування власних інстинктів (навіть таких потенційно «гуманних» як відмова від вбивства) меті й гіпотетичному благу цівілізації.

і хіба він перший чи останній?