відкритий коментар

один хороший товариш поставив мені запитання в коментарях google reader, на яке мушу відповісти — але водночас не можу дати простої, короткої відповіді, яку не шкода було б «викинути» в смітник мікроблогінгу (чим, по суті, є google buzz), а тим більше архіву коментарів у google reader’і.

тому відповім я тут — нехай це буде відкритий коментар.

передісторія. після того, як відгуло обговорення чергового заклику до itc запропонувати україномовні версії онлайнових проектів (передбачувано безрезультатного, хоча не без надії) , затихли відлуння в buzz’ах та twitter’ах, я собі подумав: ну гаразд, і що? зрозуміло, що безрезультатність цих нагадувань не може стати для мене причиною відмовитися від читання itc.ua, ko.itc.ua, використання hotline.ua тощо: щонайменше регулярний перегляд цих ресурсів пов’язаний в мене з роботою, але окрім того це справді найякісніші в україні (свідомо уникаю формулювання «українські») ресурси, присвячені it — чогось подібного за масштабом та якістю просто немає.

зустрівши десь у нетрях цих суперечок пораду читати itc.ua через google’івський сервіс перекладу, одразу спробував — на диво результат отримав більш-менш прийнятний, як на машинний переклад. ні, не якісний — але терпимий в порівнянні з перекладом, скажімо, з англійської. ну а далі вже само собою так трапилося, що тепер розшарюючи найцікавіші (як на мої інтереси) новини itc  в google reader’і, я використовую посилання на переклади від google translate.

на що отримав запитання:
тарас, ты теперь принципиально ko.com.ua и itc.ua через google translate читаешь?
далі — коротка і стримана переписка, від якої, тим не менш, в мене залишилося трошки дивне враження… наче я отою «принциповістю» завинив? або принаймні маю так вважати.

отже… чи є для мене принциповою позицією читання чи розшарювання матеріалів itc через перекладач? думаю, що так — це принципова позиція  в тому сенсі, що я свідомо відчуваю свою «українськість» як щось притаманне мені, як частину свого «я» — ну от, припустімо, як любов до матері чи дітей.

ця українськість — це не щось таке, щодо чого я можу робити свідомий вибір: «от буду українцем» або «а, нехай, яка різниця». розумієте? це я.

тож виражати цю частку себе — це все одно що захищати свою сім’ю, або бути перебірливим щодо того, під яким прапором йти в бій.

не знаю, з чим ще порівняти. певно, я таки не космополіт =)


p.s. і ще… я не можу зрозуміти і прийняти негативний відтінок, що частенько люди (не кажу про конкретно цей випадок, ні, але в загальному) вкладають інколи в прикметники «принциповий» або «розумний», вимовляючи зверхньо, наче спльовуючи:
— не будь такий розумний!
— що, дуже принциповий?
звідки ця зневага до принциповості й розуму?