я не люблю любити київ

після поїздки до швеції фрази на кшалт «я люблю київ» викликають в мене якийсь спротив, психологічне відторгнення… і це відчуття мені не зовсім зрозуміле, хочу його дослідити, препарувати.

тут є такі, хто «любить київ»? поясніть мені, якщо ваша ласка, що саме ви любите? почуття причетності до життя великого мегаполіса? може, йдеться про якусь неповторну київську атмосферу? чи тут живуть, може, якісь неймовірно цікаві люди, що таких ви більше ніде не стрічали, які просто неможливі деінде — і їхня присутність у житті підносить місто на інший рівень?

що?!

роздуми навіяні переглядом явно провокаційної публікації на zaxid.net:
цитата. львів – це як перше кохання. його неможливо забути, але й неможливо пережити вдруге. це - як інше життя. до києва я таких сентиментів не маю, хоча місто мені подобається. […] для мене моя україна закінчується там, де закінчується українська мова. і коли на мою українську у харкові чи одесі вирячують очі, як у стамбулі чи будапешті, то я розумію, що це вже туреччина чи якась інша семигородщина. (читати далі)
називаю публікацію провокаційною — тому що це не розгорнуте інтерв’ю, а саме коротка цитата майже без контексту, зате з гучним заголовком. таке одразу викликає передбачувану реакцію. навіщо ця провокація на zaxid.net? боротьба з інакомисленням (зауважу — з мисленням, а не закликами до поділу!) тепер, після критики інтерв’ю андруховича, перекинули в літературне середовище?

…а з мисленням та емоційним сприйняттям миколи рябченка я цілком згоден. без закликів.

p.s. фото запозичено з сайту краєвид.

оновлено (4 квітня 2012). пізніше олекса негребецький у блозі напише таке… дуже влучно.

оновлено (13 грудня 2012). чесно про київ пише емігрант, котрий побачив місто після двох років життя в канаді, — величезний допис, багато фотографій.