день української мови? це надто мало!

в часину сумніву, в дні тяжких роздумів про долю моєї батьківщини, — лиш ти мені підтримка та опора, о велика, могутня, правдива й вільна українська мово! не будь тебе — як не поринути у відчай, дивлячись на все, що робиться удома? але не можна вірить, щоби таку мову не було дано величному народові!
(за тургенєвим)

колись степан бандера написав таке, вчитайтеся:
цитата: …росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіялізму — гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український. […] кожний режим московської тюрми народів зосереджував свої сили, всі найжорстокіші засоби для того, щоб втримати та закріпити поневолення, пограбування і нищення україни й інших народів. московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. […] отже, ворогом був не тільки даний режим — царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе. (читати все)
достатньо десять хвилин побалакать з першим-ліпшим московитом, аби відчути, що ці сентенції бандери ще й нині так само актуальні, як тоді, коли вони лягли на папір. а проте…

безталанні

так само очевидно має бути й те, що сьогодні найпершою загрозою всьому українському — мові, нації, самій історії — є не московія. врешті-решт україна, отримавши державність у спадок після колапсу срср, могла би поступово усвідомити свою незалежність, згуртуватися довкола неї і, вибудувавши свідомий опір зовнішнім імперським зазіханням, і жити далі власним розумом.

як це зробили вже прибалтійські країни. як це робить зараз грузія. але не україна. чому?

порівняно до прибалтики чи грузії, нам не поталанило удвічі більше — з географією та мовою. мало того, що вкраїна межує з росією довжелезним кордоном (дві тисячі кілометрів!), то ще й мова наша за 150 років практично неперервної деукраїнізації значною мірою уніфікувалася, розгубила діалектичні говірки, а відтак втратила накопичений попередніми століттями запас унікальних характерних рис, набувши, морфологічної, лексичної подібності до мови російської…

природньо, що з двох настільки подібних мов, якими стали українська та російська, рано чи пізно мусить лишитися тільки одна, більш уживана, «зручніша»… це лише питання часу.

саме це вже трапилося в білорусі!

таке чекає і на україну… і ми ще за життя станемо свідками того, як це трапиться. не вірите? станьте на центральній площі будь-якого з міст-мільйонників — києва, харкова, дніпропетровська, донецька, одеси — і озирніться, прислухайтесь! ви не почуєте вкраїнської мови. це не українські міста! саме тут вирує ділове, освітнє, культурне життя держави та країни — але це не український бізнес, не українська освіта і не українська культура! малоросія.

а регіони, що переважно ще лишаються україномовними — лише постачають людський ресурс в цю велетенську плавильну піч.

імунодефіціт

ну і што із таво? — спитає свідомий свого зросійщення малорос — какая разніца, на каком язикє разгаварівают украінци? да русскій попрасту удобнєй: он інтернацианальний (важна в бізнесє), багат тєрміналогієй (абразаваніє і наука), пазваляєт апереться на ширачайшеє творчєскає наслєдіє (культура). а украінскає гасударства-та нєзавісімає — ета главнає!

логічно. от тільки ціна тій незалежності за цього географічного положення — гріш в базарний день! тому що мова — це кров нації, засіб збереження та передачі наступним поколінням зерен культурної та національної самоідентифікації, і водночас — імунна система!

організм без імунного захисту приречений: це лише питання часу, зазвичай незначного. особливо при постійних тісних контактах (пригадуємо кордон?) з агресивними джерелами вірусної загрози. так само і нація без мови — це вже не жива нація, а труп. падло на обід двоголовим грифам.

тим часом сама росія власні мовні терени боронить дай боже!

втім, яка малоросові різниця — чи жити в україні, а чи в росії? він же ж глобаліст і космополіт,  чи випадково, що такі космополіти в тенетах — частенько люди з вищою освітою та технічною професією, тож вони з презирством ставляться до будь-яких національних ідей, вважаючи їх пережитком до-постіндустріальної ери, докупи з релігією.

найперша загроза

і от такі от «українці» — називатиму їх малоросами, бо ж як можна називать українцями людей, для яких українська мова є рідною хіба що номінально, котрі не знають її навіть посередньо, а відтак не можуть любити, — от такі малороси, а не росіяни, і зробилися тепер найпершою загрозою для української україни.

це свого роду ракова пухлина, котра — за відсутності чи крайньої слабкості імунного захисту, — продовжує розростатися швидше за укріплення здорових частин організму навіть попри хірургічне видалення безпосередньої загрози:
цитата: український російськомовний патріотизм викликає в мене зовсім не гордість, не замилування — а лише огиду. радісна про-українськість цих людей — як вибухове розмноження ракових клітин в приреченому організмі. кінець один — смерть нації. (читати все)
все-таки розумні — і тим страшніші — люди завжди сиділи в кремлі, а надто в період з 1919-го аж до восьмидесятих. розумні, хитрі, підступні. вони може й не передбачили колапсу «тюрми народів» — але будуючи той храм світлого майбутнього площею 22 мільйони квадратних кілометрів, ретельно закладали глибокі підвалини. і от наслідки цього стратегічного мислення даються взнаки.

україна ще на ногах — але вже приречена.

донкіхоти й вітряки

задум цього допису народився кілька днів тому, коли я додав банер проекту ua day 2010 у блог. мене вразила по-дитячому наївна, дон-кіхотська безперспективність спроб (цитую) «популяризувати використання української мови у побуті».

панове! пересічному малоросові до дупи солов’їна мова — він підсвідомо не ідентифікує себе українцем (що б там не казав уголос), а точніше його визначення українськості кардинально відрізняється від вашого чи мого! а відтак він позбавлений будь-яких докорів сумління чи комплексів неповноцінності через російську мову. вона для нього — рідна, навіть якщо він за старою сімейною традицією і поставить галочку біля «українська»в графі про мову під час наступного перепису населення!

втім, гаразд, нехай навіть коли хтось із російськомовних «українців» і справді зробив би над собою зусилля — і цілісінький день розмовляв би виключно вкранською… то й що?! назавтра він, задоволений власним патріотизмом, говоритиме язиком пушкіна (безумовно гарним і багатим, хто ж сперечається), і післязавтра і надалі… а діти його вже хіба що посміються з вас, старих активістів, і з вашого ua day 2031 =(

шановні автори проекту… будь-ласка, не кидайтеся з гранатами в коментарі — насправді я поважаю ваш запал і готовність бодай щось робити! це важливо, це в будь-якім випадку правильніше, аніж узагалі відмовитися від переконань, «патамушта так удобнєй»! але ж почитайте ще трішечки далі.

майбутнє

яка нації користь від того, що малорос один день говоритиме поганенькою вкраїнською? мізерна. можливо натомість варто було б в день української мови та писемності — та й в будь-який інший день! — адресувати своє повідомлення тим, хто не цурається рідної мови і без будь-яких акцій та проектів продовжує говорити українською?

можливо, я надто песимістично бачу ситуацію… проте, на жаль, переконаний, що україна піде доріжкою, протореною для нас білорусами. я не вірю, що це можна спинити: російськомовне населення зростатиме надалі, україномовне — зменшуватиметься, а середній рівень освіти цієї частини падатиме. можливо, це й на краще — тому що разом із залишками українства в містах-мільйонниках і довкола них помалу відмиратиме і та зросійщена форма української мови, котра стала інструментом зараження нації, звільняючи місце «вєлікому, могучєму, правдівому і свабоднаму», як це, власне, і передбачено стратегічним планом?

принаймні, на це я сподіваюся. тому що тоді на теренах україни, де російська не прижилася (попри навіть свідомі спроби її прищеплення), може відродитися й справжня українськість, і неподільно запанує наша мова.

головне

видається, буцім я закликаю скласти руки і — вчергове вже в історії вкраїни — почекати, доки справи самі владнаються? та ні… подібно того, як рідні чатують біля хворого і до останнього поруху серця плекають надію і борються за життя — мусимо боротися за мову і україну в нинішніх кордонах, пишучи про це, виступаючи проти впровадження антиукраїнських законів.

а все ж головне, на мене — самим розмовляти українською, не покладаючись на ласку малоросів. плекати чистоту мови, віддаючи де можна перевагу тій лексиці та тим зворотам, котрі не мають прямих відповідників і не є прямою калькою уживаних в російській мові. відмовлятися переходити на російську там, де це не суперечить трудовому контракту чи усталеним в бізнесі нормам (ніде правди діти, в робочий час переважна більшість з нас є найманими працівниками в щільно зрусифікованих конторах).

передплачуймо україномовні часописи, купуймо україномовні книжки,  читаймо діткам українських казок. слухаймо українських пісень, віддаваймо перевагу кіно з українським дубляжем. пишімо україномовні блоги, врешті-решт.

будьмо українцями не лише нині, в день української мови й писемності — а щодня.