про толерантність

у великій квартирі живуть, крім іншого, ще два коти. точніше, старша кішка й молодий кіт. обидва — гарні й лагідні створіння, наділені кожен своїм, хитрим котячим розумом, зі своїми звичками. дві особистості.

адже ж ми, люди, схильні подумки підсвідомо наділяти ознаками особистості, більш чи менш складною свідомістю практично всих живих істот, а надто тих, з котрими спілкуємося вербально чи невербально. ба навіть рослини. спостерігали ж бо, як бабусі на вулиці звертаються до своїх песиків? дехто розмовляє з кактусами на балконі.

так от, ці приємні котики часом доводять до сказу. час від часу якийсь гормональний сплеск — попри проведені превентивні операції, — змушує одного з них гасати квартирою, злітаючи по стінах на найвищу шафу з найбільшою кількістю дрібних і скляних предметів, а іншу — заховатися під ліжком і розпочати весняний концерт потужністю стопіцот децибел. все це обов’язково відбувається не вранці, не вдень — а саме в той момент, коли ти вклався в ліжечко, начитався, стулив повіки й фактично вже почав перегляд першого сну.

за годину, дві чи три, нагасавшись і накричавшись, ті бісові тварюки скрутяться мирно на кріслі, чи й на ліжку коло тебе — і сплять собі аж до обіду наступного дня. а ти ж, роздратовавний і змучений, муситимеш о шостій підніматися на роботу?

якби це були неживі предмети, в яких я не бачу співрозмовників і майже членів родини — взяв би й викинув у вікно, та й мав би собі спокій. якби це були такі ж люди, як от я — попрохав би ввічливо заспокоїтися, або викликав би міліцію, або у випадку затятого егоїзму вимагав би відселення…

але це щось середнє. це кляті свійські тварини, котрих, з одного боку, я сам впустив у дім, підсвідомо (людська природа ж, як з нею боротися?!) наділив свідомістю, розмовляю з ними, — а з іншого боку їм марно пояснювати етичні засади свідомого співіснування!..

от ці бісові котики знову навернули до роздумів про толерантність.