кримська мандрівка

в спекотному горні літа треба виявити неабияку силу волі, щоби сидіти в конторі й працювати, працювати, працювати… проте саме цим і доводиться займатися, відколи повернувся з невеличкої кримської відпустки. офісний кондиціонер та кавоварка допомагають.

ще трішки про відпустку — мушу написати, бо пізніше зовсім все позабуваю, та ще й натхнення забракне. як було зі швецією.

аврора, бакальська коса

отже, мандрівні капці побували на тарханкуті, фотодоказ додається (клац на світлині для збільшення). їздили ми до аврори, і першого ж дня були страшенно розчаровані місцевим пляжем: глинисте дно затоки і непрозора, замулена глиною вода… купатися тут неможливо, вирішили ми собі. наступного дня силі поїхали на бакальську косу — це 12 кілометрів, 20 хвилин автівкою спершу до селища стерегуще (кримська топоніміка — вінегрет з грецької, турецької, російської та української та ще біс знає яких мов). і от на косі нам сподобалося.

хто бував у криму, знає, що півострів населений вірними послідовниками справи остапа бендера, при цьому вони хоч і не завжди проявляють гумор славетного афериста — але свято шанують засади його фінансової філософії: на в’їзді на бакальську косу встановлено шлагбаум, і в будочці обіч дороги ховаються від сонечка трійко бендерів. такса за відвідування заповідної зони — 10 грн з дорослого, і ще 10 за автівку, «діти та червоноармійці безкоштовно».

судячи з кількості людей та автівок на пляжі, за один курортний день цей шлагбаум легко дає прибуток в 2 тисячі гривень, мінімум. за місяць — 60 тисяч, за сезон — 180 тисяч. звісно ж, що завсіма правилами гри, на самому пляжі коси не видно практично жодних слідів цих грошей. проте і лихо не без добра: принаймні плата за в’їзд, а також віддаленість пляжа від найближчого поселення (близько 6 км) дещо стримують приплив туристів.

місцина гарна: коса на добрих сім кілометрів видається у відносно неглибоку каркіницьку затоку, розділяючи прибрежне море на західне — вітряне, збурене, неспокійне і прохолодне, — та східне — спокійне, прозоре, тепле. між ними — десять метрів пляжу… спостерігати цей контраст, мати змогу за бажання або відчувати солоні бризки чорного моря на обличчі, або ж тихенько ніжитися в спокійній водичці — таке небагато де побачиш в межах одного пляжу, правда?

ідилію псували медузи.

я не людина засмаги на пісочку — я люблю плавати. тим більше, що в теплій, солоній воді чорного моря це — чисте задоволення. але я «терпіти ненавиджу» медуз… в катранах тут плавати, чи що?! втім, можливо, кількість «живого желе» залежить від погоди?

щоби закінчити з авророю: місцевість тут спокійна, але за красою природи та ландшафту не може ніяк рівнятися з південним узбережжям криму. саме селище досить невелике, тут є дві невеличких крамниці, якась загадкова рибальська станція і… все. вартість проживання була низька (35 грн з дорослого за ніч), але при цьому умови нагадали про відпочинок часів радянського криму. їхати сюди без автівки — не варто, з автівкою — можна заради бакальскої коси.

тарханкут

попервах ми планували, розташувавшись в аврорі, з’їздити до євпаторії та на мис тарханкут. та врешті-решт спромоглися лише на одну таку поїздку — на тарханкут. про одну з найпомітніших туристичних принад, затонулий сухогруз «ібрагім-якім», я вже розповів (читайте і дивіться світлини), згадавши також нашу прогулянку моторним човном вздовж скелястого узбережжя на південь від мису.

от ця морська прогулянка стала другим сильним враженням, вона виявилася досить дорогою (по 120 грн з дорослого), але цілком варта і цих грошей, і двох з половиною годин часу. наш «капітан» і власник човна дядя вітя виявився чудовим гідом — головним чином завдяки добре підвішеному язику та голосу з дуже колоритним тембром. слухав би й слухав =)

я би залюбки зробив би йому рекламу, давши тут номер мобільного і порадивши скористатися саме його послугами серед інших «морських таксистів» на тарханкуті… але загубив десь візитівку.

узбережжя, вздовж котрого ми пройшли — це прямовисні вапнякові скелі з гротами, нагромадженням обвалених уламків та подекуди вузесенькими кам’яними пляжами. вся ця краса відкрита для західних вітрів та несамовитих зимових штормів, і частенько в історії ставала безжальною пасткою для суден та надгробком для безталанних моряків та пасажирів…

…але влітку це — мекка для дайверів, котрі стікаються звідусіль, щоби зануритися тут в прозорі води чорного моря, пошукати уламки затонулих кораблів. сюди ж приїздять любителі трішки більш екстремального пляжного відпочинку… вони припливають човнами з боку моря і встановлюють свої намети просто в нішах та гротах!

виглядають такі поселення часом досить кумедно. два з них мені випало досить вдало клацнути з човна. розглядаючи світлину пізніше, ми з миленькою жартували: мовляв, життя на тарханкуті існує  незалежно на різних рівнях, навіть в середніх геологічних пластах =)

після прогулянки морем ми подалися на оленівський пляж. читали ж бо в тенетах, що він довжелезний, кілометри два, з приємною галькою і мілким узбережжям…

галька і справді цікава, з дірочками, — але караджинська затока, хоч і мілка, зустріла нас такою холоднючою водою, що від неї ломило кості в ногах! після приємної водички на бакальскій косі це був сюрприз. на додачу вже за два-три метри від берега починається смуга бурих водоростей, борсатися в котрих ну аж ніяк не хочеться.

коротше кажучи, як пляж, ані тарханкут, ані оленівка нас не вразили абсолютно. тому після цікавої прогулянки морем, помочивши ніжки, покидавши «жабки» в море і позасмагавши трішки тут, ми сіли в автівку й поїхали назад в аврору, до теплого моря.

автомандрівка

собі на згадку занотую трішки автомобільної статистики. шлях з києва до аврори (738 км) проїхали за дванадцять з половиною годин. зупинявся чотири чи п’ять разів (діти в автівці), намагався ніде не порушувати — і все-одно двічі зупиняли, обидва рази за зайві 3–4 км/год. перший раз обмежилися попередженням після того, як я попросив оформлювать протокол (хто зна, може полінувалися?), другий раз — вже буквально за 30 км від місця призначення! — таки витратили півгодини на оформлення.

при цьому справжні спіді ґонзалєси мають антирадари, тулять під 180 і не паряться. фулє, наша даі супер-ефективна, молодці. та й біс із ними усіма.

по криму за 6 днів накатали близько 420 км. на дорогу з аврори до києва (735 км) витратили… тут складно: назад ми їхали в неділю, після чотирьох вихідних днів. і втрапили точнісінько на «взяття києва»! на дорогу назад ми витратили аж тринадцять з половиною годин! з них півтори — вже в безнадійній тягнучці під глевахою, і ще дві години — на те, щоби перечекати в чудовому новому ресторані «grigliata italiana» (можу рекомендувати).

за тиждень мандрівки в бак залив 99 літрів пального (брав лише не-український 95-й) на загальну суму 1’280 грн. скільки фактично спалив — не знаю, але витрата на 100 км в таких поїздках в мене складала близько 6 літрів.

ну от, позвітував — можна спокійно працювати =)